Весняну казку ти подарувала
Мені сьогодні, в цей буденний день.
І мою душу юну зчарувала,
І серцю шлях відкрила для пісень.

Тепер мої пісні – тільки для тебе.
То ж слухай, мила, бо вони твої,
Все навкруги твоє – земля і небо,
І кришталеві почуття мої,

І радість й смуток флейти чарівної,
Лани широкі, гори і моря…
Яке ж це щастя миті весняної
Збагнути, що є в світі ти і я.

Весняну казку ти подарувала
Й для мене святом став буденний день
Ти перша мою душу зчарувала
І серцю шлях вказала до пісень.

Мабуть так Бог розпорядився,
Що завжди крутиться Земля,
Що ми живем у цьому світі,
І що у Всесвіті є ти і я

Яке це – щастя. То радій же,
Не поспішай у небуття,
Надії не втрачай, надійся,
І довге матимеш життя.

Не гори так свічко
І не тлій, не жеврій,
А світи яскраво,
І не гасни ти.

Хто кого здолає,
Буде тоді видко.
Знай, ще не чекають
Інші нас світи.

То чого ж сумуєш,
Без причини плачеш,
Думаєш, що щастя
Обійшло тебе?

Це – твоя помилка,
Ти хіба не бачиш,
Як життя вирує,
Як воно цвіте?

Посміхайся долі,
Живи, не журися!
Жито квітне в полі,
Піди подивися;

Як волошки з нього
В очі заглядають,
Колоски під вітром,
Хвилями гуляють,

Як в нічному небі
Зіроньки палають,
Як тумани срібні
З росами співають.

То хіба ж не треба
В цьому світі жити?
Встигнем ще на небо,
Вік ще не прожитий.

За горем – горе,
А де ж щастя,
Яке чекаємо щодня,
Чого ви летите за море,
Щоби вербу
І щоб туполю
Побачити свою здаля ???

Та в нас туполя –
Біля хати,
Верба купається
В ставку,
Чи не покинуть
Нам шукати
Отую долю "золоту"?

Тож не шукай
В далекім краї,
Того, чого ти
Не знайдеш,
Нема ніде
Такого раю,
Де рідне все,
Де ти живеш.

Живи, радій
І посміхайся,
На срібних струнах
Арфи грай,
Танцюй, співай
І повертайся
В свій любий
І співучий край.

Де сіють пшеницю,
Там родиться хліб,
А де сіють жито,
Живуть там сто літ.

Тож житечко сійте,
Ячмінь і овес,
Живіть і радійте,
І рід Ваш увесь.

Перша нота – нота До,
Ми тверезі от і до.
Друга нота – нота Ре,
Нас півлітра не бере.
Третя нота – нота Мі,
Це ми знаємо самі.
А четверта нота – нота Фа,
Два півлітра це – лафа.
П'ята нота – нота Соль,
В мозок вдарив алкоголь.
Шоста нота – нота Ля,
Захиталася земля.
Сьома нота – нота Сі,
Розбігайтся усі.

Твого не хочу,
І свого не дам,
Були на світі Єва і Адам,
Хто спокусив кого
І зрадив хто?
Ніхто не знав,
І невідомо нам.

Спокуса є,
Вона була і буде,
Ніхто не скаже
Хто її створив,
Такі ж як ми
В світах далеких – люди,
Їх на життя
Сам Бог благословив.

Безмежний Всесвіт – є
І завжди буде,
Йому нема початку і кінця.
Хай буде Сонце!
Радість! Будуть люди!
Хай щастям
Переповняться вінця!!!

Розкажи мені дні премогутні,
Ти все бачив, все чув, знаєш все,
Де твій син, наш Кобзар незабутній,
Народився, де жив, де живе?

Де він нині іде по планеті,
По шляху, по дорозі якій,
Розриває кайдани й тенети,
Піднімає і кличе на бій.

Там де Дніпром сповиті кручі,
Де з небом обнялись лани,
Де чути як реве ревучий,
Туди приходим завжди ми.

Щоби віддати шану тому
Хто Україну так любив,
Хто оспівав її діброви,
Долю дітей і їх батьків.

Хто виніс все, щоб у народу
Було щасливе майбуття,
Щоб син був, мати і свобода,
І щастя радість і життя,

Щоб ця велика сім'я нова
На вільній цій святій землі
Не забувала рідну мову,
Свої обряди і пісні.

Щоби на сполохи не кликав
Ворожій супостата дзвін,
Тобі ми дякуєм Великий,
Тобі від нас – земний уклін.

Розкажи мені дні премогутні,
Ти все бачив, все чув, знаєш все,
І твій син, наш Кобзар незабутній,
В нашій пам'яті й серці живе!

Нащадки, діти
Гіппократа,
В цей літній,
В цей чудовий день,
Вітаю Вас
Із Вашим святом
І зичу радості
Й пісень.

В роботі – злету,
Миру й щастя,
Активних,
Довгих-довгих літ,
І вогнику
В очах орлиних,
Й думок
Окрилений політ.

Сторожа і цілитель
Тіла, порадник чуйний,
Дорогий,
Знавець прекрасний
Свого діла,
Душею й серцем
Молодий.

Ти робиш все,
Щоб недуг в світі
Навіки, як
Примара зник,
Тож з святом
Вас, священні діти!
Здоровим будь,
Медпрацівник!!!

Ці мрії й зустрічі з тобою,
Що йшли із космосу
Мільярди кроків
Були народжені
Чомусь весною
У чотирнадцять
Моїх років.

Дійові особи
Марія, закохана в Андрія.
Андрій, що до нестями покохав Марію.

Дія відбувається там:
Де гарячі серця,
Де мрії весняні і літні,
Осінні й зимові,
Де віддані, щирі,
І ніжні, і щедрії друзі,
Де сонечком сяє
Велике багаття
Любові,
Соловейко в гаю
Та червона калина
У лузі.

Звучить музика (Фрагмент із першої симфонії П.І. Чайковського). Відкривається завіса. Марія стоїть біля вікна. Музика затихає.

Марія:
І знову день пройшов,
Давно зайшло вже Сонце,
І спить сповита інеєм земля,
І так як завжди, під моє віконце
Прийшли надії, сум і ніч здаля.
Так. День минув.
Жаданої розради
Він, як і вчора, не приніс мені,
Не зупинився і не дав поради,
Згорів з багряним полум'ям, і дні
Пішов мого дитинства безтурботні
Наздоганяти в Просторі часів,
З днів юного неспокою мойого,
Що линуть піснею
Між зоряних світів.
Розради… і поради?
Що це? Що це?
Що я кажу?
Що діється зі мною?
Це… голос мій
Та в нім душі не має,
Вона мовчить, бо холодом, журбою
Її мов поле плуг,
Розлука крає.
Розради серце не питає,
Поради серцю не даси,
Ніхто не знав
Й ніхто не знає,
Що скільки в світі є краси
Щоби змогла вона зрівнятись
Із ніжним серцем молодим,
З його паланням, пориванням,
З довірою, добром святим
І з пошуками, і з чеканням,
З довготерпінням золотим,
І з муками, стражданням, з болем,
З риданням, радістю буття,
Яке прожить, не перейти як поле,
А з вірою в щасливе майбуття
Зробити подорож у край казковий.
В той край де срібні арфи грають,
Де в травах красень-горицвіт
Щасливу землю прикрашає,
В той, де конвалій білий цвіт,
І річки плин, й діброви гомін,
Привілля, широчінь ланів,
І пісня лісу загадкова,
І буйний малахіт садів.
В той, де вісні кінця не має,
Де в росах трави запашні,
Де райдужним вогнем палає
Кохання вірне, де мої
Мрії лебідкою літають,
Дівочі мрії молоді,
А в мріях тих – мій край чудовий –
Єдиний ти коханий мій,
Що так життя моє раптово
У кришталевий сніговій
Прийшов, і напоїв чар-зіллям,
І погляд мій заворожив,
В країну першого кохання
Дорогою чудес повів…
І я пішла, бо він покликав
Мене в той вимріяний світ,
Й вступити з ним в життя велике
І йти у парі сотні літ
Згодилась я. А як не знаю,
Бо навіть не було вагань,
Бо навіть серце не бажало
Ні роздумів, ані признань
В ту ніч щасливу,
Що стелила
Під ноги білий нам сувій…
Та він пішов у синь ранкову
Й забрав навіки спокій мій.
Мені ж залишив сон прекрасний,
Надій окрилений політ,
Залишив ніжність серця, ласку,
Безсонні ночі, хмарні дні,
Розлуки, сльози і прохання…

Голос Андрія
Чекай на мене! Вір мені!

Марія
І я чекала і чекаю,
О Боже мій, як тяжко ждать
І щохвилини виглядать
Його з улюбленого краю,
Де зустрічали ми весну
Свого кохання чарівного,
Де тільки двоє нас було,
А більше не було нікого,
Й нічого бути не могло
Під Сонцем ясним, величавим.
Я все чекала і чекаю,
І досі вірю я йому,
Та сил моїх не вистачає,
Прийди, мій любий, бо помру,
Якщо тебе я не побачу
Хоч у вісні, не наяву,
Лише на мить одну з'явися,
До мене соколом прилинь,
Щоб в ясні очі подивитись
Й морів побачити глибінь.
В твоїх обіймах щоб зомліти,
Відчути сил нових прибій,
Щоб зашуміли листям віти,
Так, як тоді у сніговій,
Коли зустрілись ми с тобою
В щасливий час, веселі дні,
Коли було нас тільки двоє,
Й ти щастя дарував мені.
Уже за північ, я не знаю,
Що мені день новий несе,
Але я вірю, я чекаю,
І неодмінно він прийде,
Сьогодні… або може завтра
Коханий мій, бо я кохаю…
Я дуже прошу…
Я… надіюсь… хоч у вісні…
Я так чекаю…

Марія засинає. (Музика)

Диктор (за кулісами)
Проходять дні, минають ночі,
Літа мов журавлі пливуть,
А мрії голубі, дівочі
Були і будуть, і живуть,
І житимуть в віках стокрилих,
Що в лєту йдуть без вороття,
Вони ж летять вперед нестримно
До Сонця, щастя і життя.
Коли Боги відпочивають,
То Ангели їх стережуть,
А коли Ангел засинає,
Його Боги всі бережуть
В своєму серці
Й посилають йому видіння чарівні:
Морські вали, політ у хмарах,
Мандрівка в космос, буревій,
І суджених, і їх коханих,
Нестерпну спеку, сніговій…
І тих, кого так довго ждали,
Тих, кого вчора провели,
Кого не бачили й не знали
І хто сьогодні має буть,
Кому найбільше довіряють,
Щомиті з нетерпінням ждуть.

Гудок потяга. З'являється Андрій.

Андрій
Нарешті я прийшов. Швидкі вагони,
Міста і села, ріки і ліси,
І довгі мерехтливі перегони,
І станції, тунелі і мости…
Залишились десь під габою ночі,
І я вже тут, де все знайоме
І рідне, близьке й дороге,
Все те, що бачать мої очі,
Все, що стосується тебе,
Моя голубко сизокрила,
І зупинити я не в силах
Свойого серця бій гарячий
І спів окрилений душі,
Не бійся серце і не стукай
У груди, бо душа болить,
Ти зупинися і послухай –
Кохана спить. Кохана спить.
Тож не буди. Її нівроку,
А я тихенько посиджу,
Чудову казку, тихій спокій
І сон її постережу
Я сам сьогодні аж до ранку.

Підходить до Марії. Нахиляється над нею. Марія прокидається.

Марія
А хто тут? Хто тут?
Хто тут ходить?

Андрій
Це я кохана…

Марія
Ти? А хто ти?

Андрій
Це я … Марія

Марія
Ти? Андрій мій милий!
Любий мій Андрію!…
Мій… Мій Андрій…
Прийшов…

Андрій
Моя Маріє…

Марія
Коханий мій. Я так тебе чекала,
О, як же довго не було тебе
Вже не одна весна й зима промчали
Я інколи боялась, що мене
Забув ти зовсім
І не прийдеш
До мене вже ніколи знов…

Андрій
Ну що ти, що ти, що ти кажеш!
Хіба ж я міг забуть любов,
Огонь якої запалила
В моєму серці ти? Тільки ти –
Одна на світі моя мила,
Для тебе ця любов пала,
Ти – моя пісня, моє Сонце,
Моє продовження й початок,
Ти ж моя вічність молода.

Марія
Андрію, соколе Андрію…

Андрій
Маріє, ти плачеш!
Сльози, мов жаринки
Тих дивосвітів
Котяться лицем
І ятрять душу,
І серце вірне
Від жалю розривається моє,
Прошу тебе, не треба…
Заспокойся… благаю…
Пожалій мене.

Марія (в сльозах)
Я… не плачу…
То біль розлуки…
І радість зустрічі
Мої зрадливі очі
Від тебе приховати не змогли,
Та це пройде…
Дивись… я усміхаюсь…
Радію я…
Це радість довгождана
Із щастям вистражданим
Знов прийшли до мене
З тобою разом, місяцю мій ясний…

Андрій
Моя ти зіронька,
Мій друг прекрасний,
Дай мені висушить вустами
Святії сльози дорогі,
Ці сльози вірності і слави
Й великі почуття твої
Пронести крізь життя шляхами
Тернистими і всі віддати
Життєві радощі мої,
А взять собі твої негоди,
Твій сум, печаль, розлуки горе,
Біду і розпачі земні;
Тобі залишить Сонце, гори,
Широкі плеса і поля,
І сіножаті запашні,
І неба височінь простору,
Ліси, і ріки, і моря,
Солодкі мрії і кохання,
Троянди білі і життя…

Марія
Ні-ні, мій голубе. Ти ж знаєш,
Що цього не повинно буть,
Без тебе Сонце не засяє,
Погаснуть зорі і підуть
Віки майбутні, не прийшовши
У небуття холодну путь,
Планети мертвої жахнувшись
Зі страхом далі попливуть
У безнадію і безмежність,
Щоб, може, там коли-небудь
Найти людину.
Тому я хочу мій єдиний
З тобою все те поділить,
Що ти одній мені віддав,
І бачить Сонце, гори й море,
З тобою йти, з тобою жить
Й шовковий слухать шепіт трав.

Андрій
Спасибі мила…

Марія
Мій Андрію! Як мені хорошо з тобою…

Андрій
Як ти жила, скажи, Маріє,
Що ти робила весь цей час,
В розлуці будучи зі мною?

Марія
В розлуці, милий? Та хіба ж
Вона була коли між нами,
Як я була завжди з тобою?

Андрій
А я з тобою був і нас
Ніхто й ніщо не розлучало,
Це я приходив кожний раз
До тебе, вже коли світало,
І поцілунками будив
Свою красуню…

Марія
Я ж росою
По тих стежках, де ти ходив,
Ще опівночі розсипалась
І до схід Сонця, любий мій,
Я діамантами встеляла
Твої дороги, щоб вони
Тільки до щастя прямували,
Вели вперед і повертали
Тебе до мене, мій Андрію…

Андрій
У день орлом я швидкокрилим
До твого двору прилітав…

Марія
Я ж горлицею в край твій милий
Летіла, ти ж завжди чекав,
Щоби зустріть мене край лісу,
Де струнами дзвенить земля
І марева живу завісу
Побачить і почуть здаля
Симфонію гаїв веселих.
А коли Сонце догорало
І вечір тихий наступав,
Я в його промінях-загравах
Купалася, й ти впізнавав
Свою кохану, що всміхалась
Тобі із неба висоти.
– Вечірня зіронька, – всі звали.
– То – моя мила, – казав ти.

Андрій
А коли сутінки спадали,
То місяцем я випливав
До тебе, люба, і соловейком
В саду вишневім щебетав,
Розвеселяв твоє я серце
І пісню радості співав…

Марія
А уночі, коли ти спав,
Твій сон святий оберігала
Сузір'ям Андромеди я…

Андрій
Я ж Оріоном ніч палав
І сни ясні тобі, кохана,
У подарунок надсилав
Із неземних світів далеких.

Марія
Я ж незабудками вбирала
Луги зелені над Дніпром,
І рута-м'ята розквітала
У тебе завжди під вікном,
Щоб незабув ти про кохання,
Щоб завжди згадував мене,
Щоб пам'ятав п'янкі світання,
Щоб повернувсь туди, де жде
Тебе одна – твоя Марія…

Андрій
Моя любове! Моя мріє!
А пам'ятаєш, як ходили
Ми вдвох в заквітчені поля?
Волошки в житі сині-сині
Зривав я…

Марія
І любила я
Тобі ромашки несміливі,
Дарити білі польові
І бачить нас обох щасливих…

Андрій
І твої очі чарівні,
Палкі вуста і ніжні руки
Я цілував в знамений час.
І світ, і все живе на ньому
Дивилось з заздрістю на нас.
А ми йшли далі все і далі,
Дорозі ж краю не було,
І нас привільно зустрічали
Чагарники, і все цвіло
Для нас з тобою,
І зозуля кувала щастя навесні
Мільйони років дарувала
Тобі й мені, мені й тобі,
А небо синь переливало
У твої очі голубі.

Марія
Андрію… голубе Андрію…

Андрій
Дай руки, серце дай, Маріє!
Я поведу тебе в світи
Незвідані
Чумацьким шляхом
Крізь вересневий зорепад…

Марія
Ти – моя радість!
О, Андрію,
Ось мої руки, серце, все
Я віддаю!
Бери! Бо я твоя,
І все тобі належить милий:
Огонь душі і почуття,
Що запалив ти в ту годину,
Він буде вести нас невпинно
Вперед, в щасливе майбуття.
Йдемо, коханий!

Андрій
Йдемо, Маріє!

Марія
В щасливий край!

Андрій
В благословену путь!!!

По калюжах,
По стерні, дорозі
Бігав я малим
Давно колись,
Витирала мати
Мені сльози,
Щоб вони ніколи
Не лились.
Так було,
І так вона хотіла,
Та її надії
Не збулись,
Плаче серце,
Коли болить тіло,
Сльози ллються
Так як і колись.

Услышу я "ты не поэт"! Да и не претендую... Что грех назвать стихами бред, Который в мир несу я. Себя я скальдом не зову, Не возношу предвзято И виду, словно наяву, Костер... И я распятый... Я мысли в рифму воплотил Надеясь не на славу, Не на вниманье высших сил, А просто для забавы. Но, может быть, пройдут года И в новом поколенье В том, что не тленно никогда Отыщится значенье...

Ну ,что браток бывает и по хуже... ты не грусти,плевать на белый свет. Пусть грязь и подлость лютой стужи. Тебе на память мудрый мой совет: Оскаль по волчьи зубы улыбаясь Коль упадешь,так всеравно дыши Я пред волками с детства преклоняюсь Коль воет волк,так воет от души. Добавлено через 33 минуты 23 секунды Настольгия еще раз сожмет Огрубевшую душу мою. Жизнь прошедшая просто не мед Удивляюсь то му,что живу. Все как бут-то за дымкой огня Пронеслось,прогорело,ушло... Повернуть жизнь обратно нельзя, Все плохое быльем поросло. Светлых дней я достану клочки, Соберу их с окраин души И возможно соткну полотно На катором счастливая ты.